Scroll down for the article in Ukranian
Anna Liudnova
On October 7th at the National Opera in Riga, Radu Poklitaru presented the performance “Dance to Live”. According to the choreographer, the first act features a retrospective of excerpts from the best works made throughout his career, while the second act showcases two new performances: “The Lonely Angel” and “Friends”. The latter were created in collaboration with Latvian composer, Peteris Vasks. Radu Poklitaru himself appeared at the show wearing an embroidered shirt.
One might immediately think that this show would be for those who are familiar with Radu Poklitaru’s work, but the choreographer managed to create a cohesive story from different fragments which came to life in a new way, with a profound psychological component: intricately portrayed characters, internal conflicts, and even socio-cultural peculiarities. However, let’s talk about this later.
If the performance “Viy,” which was shown the day before, on October 5th, lacked ethno-cultural details, here one could at least feel the spirit of the country that Radu Poklitaru represents: the conditions of war.
Lenses of perception
In the first act, the choreographer used music by renowned composers, including George Frideric Handel, Antonio Salieri, and Giovanni Battista Pergolesi. And yes, while these are excerpts from past ballets, they formed a cohesive narrative here. Of course, there were certain changes in the choice of music, for example, in the ballet “Rain”, the Russian folk lullaby “Na vulitsi doshchik” is not played. Instead Radu Poklitaru chose a Moldovan folk lullaby, which is incredibly touching (I listened to it afterwards, it seems, dozens of times).
In the first act, two pairs were featured: Anastasia Baird and Artem Shoshin, Katerina Kurman and Oleksiy Busko.
Undoubtedly, each viewer can interpret what they see in their own way, based on their professional and life background. As for me, I “read” the depiction of various types of relationships: there are co-dependent relationships where both passion and attachment, as well as illusion, are portrayed through movements; there are dynamics where one partner assumes a childlike position while the other exhibits hyper-care; and ultimately, there are mature and warm relationships where each person possesses their own inner strength.
Movement towards the Light
If in the ballet show “Rain” sand served as raindrops and the corresponding play of light, here it can be said that Light is a special element throughout the entire work of “Dance to Live”.
The play with Light and Shadow is reproduced in experimental dance, pantomime, sometimes in caricatured movements, at the level of wordplay; in emotions and, of course, in artistic lighting.
It is through Light that the dancers seem to receive “illumination” when they try to find themselves, to “feel out” their own path. When they expressively argue in pairs, when they argue among themselves even as friends. Perhaps their views on the world suddenly diverge? But they repeatedly reconcile, raising their glasses. In the performance “Friends,” there is polarity in movements and choices: someone is ready to kill each other, while another is almost crucified. Sometimes they strive to make peace, become captivated by each other, love tenderly and passionately. Somewhere they fake smiles, sometimes they hide, even cover each other’s mouths. Will the audience recognize themselves in this?
In Ukraine we sometimes say that “we are being shaken” or “swayed” in different directions – thanks to the influence of the media, various propaganda from all sides, through the horrifying news from the front lines and the loss of lives, even in the rear from rocket attacks. When in the morning you can wake up in a good mood, and within a few hours find out that your friend was killed on the front lines, or a military person you know through volunteering lost their spouse in the territory occupied by Russians, and unfortunately, after over 30 years of marriage, they are unable to bury her.
Is it possible to dull the pain and empathy in order to be emotionally stable oneself? We can truly be productive only by maintaining inner-peace. So many thoughts and triggers arise while watching the second act. Here, it is all reproduced in movements that strike directly at the heart. Regardless of the initial intentions the choreographer had in this work, the audience will undoubtedly “thread” their own reality onto it. Actually, delving into the details of the performances “Friends” and “The Lonely Angel” is a separate kind of pleasure, a unique aesthetic (don’t stop me, I’m captivated!).
One metaphor or a collection of meta-texts
The performance “The Lonely Angel” is performed by Artem Shoshin, who is also a co-author of the choreography and the creator of the concept. At the center of the stage is a large brown trunk, from which a dancer emerges wearing the same brown attire, trying to replicate the shape of the trunk with movements, as if he has already grown attached to it. There is not much choreographic material here, but rather emotions conveyed through simple movements, yet with deep meaning.
From the very beginning, these “caricatured” movements evoke a range of associations for me, built on the realities of a Ukrainian living through war. These movements resemble frames, something that restricts and dictates rules. Thoughts immediately arise: is this war? Society? Is it your home or a basement where you have to wait out air attacks?
Is it the same trunk in which you are forced to gather your life and “drag” it with you to another country to seek safe refuge? Is it a car? The one you managed to jump into to escape from Mariupol, which was devastated by the Russians, or from Severodonetsk?
These are all real personal stories, or stories of friends or acquaintances that almost every Ukrainian has to encounter. The trunk here becomes like a meta-text, something that incorporates numerous references to various events and sociocultural factors. At times, it resembles a podium, behind which Artem Shoshin, through pantomime, portrays someone from the political sphere, or an installation of performances for television, or the promises of diplomats that, like in real life, lead to nothing.
While watching this performance, I pondered its title. Why “The Lonely Angel,” and only upon reflection did I recall that I recently used the metaphor of bound wings in my poem to depict the experience of living through war and the desire to move towards the Light:
Deprived of voice,
She bound her wings every day
In a small, hole-ridden lump-ouroboros.
But with electrodes,
They moved her desire to live,
To meditate through prayer,
Song and painting.
With her nails, she scratched
On the already faded stones
Of memories,
That couldn’t be placed
In the old grandmother’s vase
On the highest shelf in the apartment
And forget.
to be in a whirlwind
to bite the hollow
to compete with the light
People say that by losing those you love,
You lose a part of your soul.
Perhaps this is true,
There are corners of the heart
That, after the death of a loved one,
You do not want to furnish with furniture
Or have tea with someone else.
Even though the expanse of a person is so
Infinitely eternal,
That it can contain the entire Universe within itself.
Embrace the light.
It is truly desirable for everyone to find their own path towards the light, one that brings inner-peace even in the most turbulent times.
Dance, on one hand, becomes a form of psychotherapy for both the dancers and the audience: through the embedded meanings in the movements, it offers a chance for self-healing even through self-reflection: what triggers me here? What becomes my trigger?
Furthermore the observation needs to be focused because the last two works, “The Lonely Angel” and “Friends,” can be described as intellectual contemporary art. The audience needs to examine the details to comprehend the artistic concepts embedded by the author, which truly resonate with the realities of the majority living in the conditions of war. And here, war is understood in a broad sense: the daily struggle or resistance that one faces.
Анна Люднова
7 жовтня в Національній опері в Ризі Раду Поклітару представив перформанс “Танцюй, щоб жити”. За словами хореографа, перший акт містить ретроспективу з фрагментів його найкращих робіт за всі роки творчості, а в другому акті він показує два нові перформанси: “Самотній янгол” та “Друзі”. Останні створені в співпраці з латвійським композитором Петерісом Васксом. Сам Раду Поклітару цього разу прийшов на показ у вишитій сорочці.
І можна було би одразу подумати, що це шоу буде для тих, хто добре знається на творчості Раду Поклітару, але хореографові вдалося з різних фрагментів скласти цілісну історію, яка ожила по-новому, із глибинною психологічною компонентою: детально вималюваними характерами, внутрішніми конфліктами та, навіть, соціокультурними особливостями. Але про все згодом.
Якщо перформанс «Вій», показ якого відбувся напередодні, 5 жовтня, був позбавлений деталей етнокультурних, то тут бодай відчувався дух часу країни, яку представляє Раду Поклітару: а це умови війни.
Лінзи сприйняття
У першому акті хореограф використав музику відомих композиторів, зокрема Георга Фрідріха Генделя, Антоніо Сальєрі, Джованні Баттіста Перголезі. І так, нехай це мініатюри з минулих балетів, але тут вони склали цілісний наратив. Звісно, із вибором музики відбулися певні зміни, зокрема в балеті «Дощ» не звучить російська народна колискова «На вулиці дощик», натомість Раду Поклітару обрав молдавську народну колискову, неймовірно чуттєву (я переслухала її опісля, здається, десятки разів).
У першому акті працювали дві пари: Анастасія Баірд та Артем Шошин, Катерина Курман та Олексій Бусько.
Безумовно кожен глядач може по-своєму трактувати побачене згідно зі своїм професійним та життєвим бекграундом. Я ж “прочитала” зображення різних типів відносин: це і співзалежні стосунки, в яких і пристрасть, і прив’язаність та ілюзорність відтворені в рухах; і взаємини, в яких один із партнерів перебуває в дитячій позиції, а інший має гіперопіку; це зрештою і зрілі, теплі стосунки, де кожен володіє власною внутрішньою опорою.
Рух до Світла
Якщо в балет-шоу «Дощ» краплинами дощу слугував пісок, відповідна гра світла, то тут можна сказати, що Світло є особливою деталлю всієї роботи «Танцюй, щоб жити».
Гра зі Світлом та Тінню відтворена і в експериментальному танці, і в пантомімі, іноді карикатурних рухах, на рівні каламбуру; в емоціях та, звісно, у художньому освітленні.
Саме через Світло танцівники отримують ніби «осяяння» тоді, коли намагаються знайти себе, «намацати» власний шлях. Тоді, коли експресивно сваряться у парах; коли сваряться між собою вже друзі. Можливо їх погляди на світ раптом розходяться? Та неодноразово миряться, підіймаючи догори чарки. У перформансі “Друзі” присутня полярність у рухах та виборі: хтось готовий вбити один одного, а інший – майже розіпʼяти. Ще іноді вони прагнуть миритися, захоплюються один одним, кохають ніжно та пристрасно. Десь награно посміхаються, іноді приховують, навіть затуляють рота один одному. Чи впізнає глядач себе у цьому?
І якщо в Україні ми іноді так і кажемо «нас розхитують» чи нас «хитає» в різні сторони – завдяки вкидів ЗМІ, різній пропаганді з усіх сторін, через страшні новини на фронті та втрати життів, навіть в тилу від ракетних обстрілів. Коли вранці ти можеш прокинутися з гарним настроєм, а вже через кілька годин дізнатися, що твій друг загинув на фронті, або ж військовий, якого ти знаєш завдяки волонтерству, втратив дружину на окупованій росіянами території, і, на жаль, після понад 30 років шлюбу поховати її не має змоги.
Чи реально притупити біль та емпатію, аби самому бути емоційно стабільним? Ми ж направду можемо бути продуктивними тільки зберігаючи внутрішній спокій. Так багато виникає думок та, навіть, тригерів під час перегляду другого акту.
Тут це все відтворено в рухах, які влучають прямо в серце. І які б сенси першопочатково не закладав в цю роботу сам хореограф, безумовно глядач буде «нанизувати» їх на свою реальність.
Насправді розбирати на деталі перформанси «Друзі» та «Самотній янгол» це окремий вид задоволення, особлива естетика (не зупиняйте мене, я захопилася!).
Одна метафора чи колекція метатекстів
Перформанс «Самотній янгол» виконує Артем Шошин, який є також співавтором хореографії та автором ідеї. У центрі сцени – велика коричнева скриня, з якої вилазить танцівник у такому ж коричневому вбранні, намагаючись відтворити саму форму скрині рухами, ніби вже встиг прирости до неї. Тут не так багато самого хореографічного матеріалу, як емоцій з передачею простих рухів, втім глибоких сенсів.
Від самого початку ніби “карикатурні” рухи викликають у мене цілий ряд асоціацій, побудованих на реаліях українця, який проживає війну. Ці рухи нагадують якісь рамки, ніби щось, що обмежує і диктує правила. Одразу ж виникають думки: це війна? Соціум? Це твій дім, чи підвал, у якому ти мусиш перечекати повітряні атаки?
Чи це та ж сама скриня, в яку ти вимушено збираєш своє життя та “волочиш” за собою до іншої країни, аби отримати безпечний прихисток? Це автівка? До якої ти встиг заплигнути, аби врятуватися з Маріуполя, який вщент знищили росіяни чи Сєвєродонецька? Це все реальні персональні історії, або ж історії друзів чи знайомих, з якими чи не кожному українцеві доводиться зіштовхуватися.
Скриня стає тут ніби метатекстом, тобто чимось, у що вбудовано безліч відсилок на різні події та соціокультурні чинники. У якусь мить, вона виглядає, як трибуна, за якою Артем Шошин завдяки пантомімі демонструє когось із політиків, чи то інсталяцію виступів для телебачення, чи то обіцянки дипломатів, які як і в реальному житті, нічим не закінчуються.
Під час перегляду цього перформансу, задумалася над його назвою. Чому саме “Самотній янгол”, і тільки рефлексуючи згадала, що зовсім нещодавно використовувала метафору зв’язаних крил у своєму вірші, аби відобразити стан проживання війни, а також прагнення йти до Світла:
Позбавлена голосу
Зв‘язувала щодня крила
В одну кругленьку діряву грудку-уроборос
Але з електродами
Вони рухали її бажання жити
Медитувати через молитву
Пісню й малювання
Нігтями шкребла по каменях уже зів‘ялих
Спогадів,
які так і не змогла поставити
До старої бабусиної вази
На найвищу поличку в квартирі
І забути.
аби в коловороті
кусати пустотінь
змагатися зі світлом
кажуть, втрачаючи тих, кого любиш,
ти втрачаєш частину своєї душі.
Може це й правда?
Бо є ті закутки серця,
Які після смерті рідної людини
Ти не хочеш обставляти меблями
Та чаєм уже з кимось іншим.
Хоча обшир людини настільки
Безмежно вічний.
Що може помістити в собі цілий Всесвіт.
Обіймай світло.
Дуже хочеться, аби кожному вдалося знайти свій шлях до світла, який би дарував внутрішній спокій, навіть у найбуремніші часи.
Танець з одного боку, стає ніби окремим видом психотерапії і для тих, хто танцює, і для глядача: завдяки закладеним сенсам у рухах тобі дається шанс на самозцілення навіть просто через саморефлексію: а що мене тут чіпляє? Що стає моїм тригером?
Вражає також виконавська сторона, оскільки музика Петеріса Васкса має складний ритмічний малюнок, як таких чітких ритмів складно виділити, але танцівникам вдаються всі синхронні елементи, кожна взаємодія один із одним.
Споглядання має бути сконценрованим, бо останні дві роботи «Самотній янгол» та «Друзі» – можна окреслити поняттям інтелектуального сучасного мистецтва. Глядачу необхідно розглядати деталі, аби усвідомити закладені автором художні концепції, які справді легко переносяться на реалії більшості, хто живе в умовах війни. І тут, війна – в широкому розумінні: яку щоденну боротьбу чи спротив ведеш ти?
