Scroll down for the article in Ukranian.
Anna Liudnova
The performance “Viy” by Radu Poklitaru at the Latvian National Opera premiered in the spring of 2023. From the very beginning, a question arises: where is the line between the original text and its reinterpretation? Poklitaru and composer Oleksandr Rodin show us that no such boundaries exist. Gogol’s “Viy” seems almost unrecognizable here, yet the detailed libretto helps the curious viewer understand this transformation. Radu Poklitaru himself commented for Latvian media LSM: “It’s enough for the source material to be read by the director or choreographer. They decide how it manifests on stage.”
The New Dimensions of Gogol’s “Viy”
In this adaptation, Homa Brut’s beloved Vasilina and his separate, existing soul are introduced. Also, the Nobleman and Viy are identified here. The musical accompaniment features the ancient Australian musical instrument, the didgeridoo, as well as a “shamanic staff” and metal plates-bells. The costume designer, Dmytro Kuryata, also impresses with stylistic choices, as the images of the unclean spirits in the church take on shapes that are far from Ukrainian. The performance also features a massive 3D-mapped cube, transforming the setting into various spaces.
The Cossacks are nowhere to be found in this ballet, but seminarians certainly are—passionate young men and women whose movements reflect both inner conflict and bold youthful maximalism. The mix of experimental dance and physical theater is apparent, blending modern ballet elements with theatrical physicality.
Mysticism
In this performance, every viewer is likely to find their own unique symbol. For me, it was the movement of clock hands, which go in different directions, suggesting that time doesn’t exist. The circle is a recurring motif—Homa draws one around himself for protection, echoing Gogol’s original story. Time feels cyclical, and events repeat, as Homa appears caught between two worlds—those of the living and the dead. The performance exudes emotional intensity, with passionate scenes blending fantasy, seduction, and disorientation. It evokes reflections on the fleeting nature of life. Do we construct our own reality, or are we partly driven by repetitive patterns due to the limitations of our consciousness?
It seems that the emotional component dominates in the performance “Viy”. Emotions overwhelm the protagonist to the point where he becomes disoriented in both time and space, unable to distinguish between dream and reality. Homa engages in several passionate scenes with different women, including seductive movements with the Young Lady and advances toward his love, Vasylyna. These interactions, along with suggestive dances, contribute to the performance’s overall sensual and intense atmosphere, leaving a strong impression of heightened sexuality.
Mysticism resonates in the musical accompaniment of “Viy”, where Rodin’s original additions to the symphonic orchestra create a magical atmosphere. The afterlife is delicately portrayed through movements, costumes, music, and small details like candles. In Ukrainian mythology, the candle symbolizes the boundary between the worlds of the living and the dead. It is used in rituals such as baptisms, weddings, and funerals, marking significant life transitions and highlighting the thin veil between the two realms.
The image of Homa Brut’s separate soul, dressed entirely in white, moving in sync with him, adds to the mysticism of the performance. In many ancient cultures, including pre-Christian Ukraine, white symbolized the afterlife, not black. Funerals were once attended in white garments. While choreographer Radu Poklitaru may not have intended to embed authentic Ukrainian meanings, the use of such imagery evokes these deep cultural associations.
The seminarians’ movements and the interactions between Homa and the Young Lady often reach an avant-garde level of expressiveness. At times, one might forget the original story by Gogol, as this interpretation is deeply infused with romantic entanglements. What remains of Gogol’s signature style is the pervasive mysticism. It is visible in the choreography—when the Young Lady enchants Homa, controlling his every movement, or when the Nobleman manipulates Homa after the Young Lady’s death, as if juggling him with one hand. How do they achieve such mastery?
Homa Brut is consumed by immense fear, which becomes the key to understanding the internal conflicts and psychological depth of the performance. Though the characters speak little, Homa prays in the second act, pondering what is worse: the fear of the devil or the fear of God. He doesn’t choose between Light or Darkness; he is overtaken by fear. Initially, it may seem that this fear signifies weakness. But is it really so? How often do we feel fear: before an important event, fear for our own life and for our relatives, fear to be ourselves, even to express ourselves? However, embrace your light and dark side.
The second act of the performance may seem prolonged, but it cleverly mirrors the technique of “retardation” found in folk tales, a style Gogol partially adopted in “Viy”. In this technique, an action is repeated three times before a resolution. Homa spends three nights in the church, and on the third, he perishes from his own fear. Thus, Radu Poklitaru successfully preserves this narrative element, emphasizing the gradual buildup of tension and fear, leading to Homa’s ultimate downfall.
However, the performance “Viy” by Radu Poklitaru, raises questions about a key issue: should contemporary art be international, completely detached from the realities of ethnocultural or war-related contexts? In Gogol’s novella “Viy” Kyiv is mentioned numerous times, and all events take place on Ukrainian soil: there are references to the national dish of dumplings, embroidered shirts, Cossacks, and the image of a true Ukrainian witch. In the performance we see a complete reinterpretation. Where trembita, drimba, basol, bugai, etc. can completely replace didgeridoo and others. The choice is vast. Additionally, Ukrainian mythology is rich in various spirit figures: mavkas, Lesovik, Chugayster, Vodyanik, and others. It is difficult to say what guided the authors of the performance in choosing costumes and masks.
Are the authors obligated to bring elements of Ukrainian folk culture into contemporary art? No, probably not, even if the work is based on it. This question is more of a social and philosophical nature, and the answers will always be considered subjective.
Анна Люднова
Перформанс “Вій” від Раду Поклітару в Національній латвійській опері не вперше, його прем’єра відбулася ще навесні 2023 року. Із самого початку перегляду виникає питання: де та межа між оригінальним текстом та переосмисленням? Раду Поклітару та Олександр Родін демонструють нам, що не існує ніяких рамок. Я би навіть сказала, що на твір Гоголя “Вій” тут можна подати в розшук. Але допитливого глядача врятує лібрето, в якому досить детально описано, як саме переосмислили Гоголя.
Нові виміри Гоголівського “Вія”
Так, у Хоми Брута з’являється кохана дівчина Василина, а ще його ж окремо існуюча душа. Також образи Пана та Вія тут ототожнені. У музичному супроводі глядач може почути давній австралійський музичний інструмент – діджеріду, а ще «шаманський посох» та металеві пластини-дзвоники. Художник по костюмах, Дмитро Курята, також вражає стилістичними рішеннями, оскільки образи нечисті в церкві набирають далеко не українських обрисів.
Козаків у цьому балеті годі й шукати. А от семінаристи тут є. Палкі хлопці та дівчата, у рухах яких простежується і внутрішній конфлікт, і зухвалість, і юначий максималізм. У суміші з експериментальним танцем тут також побутує чимало елементів суто фізичного театру.
Сам Раду Поклітару коментує цю роботу для латвійського медіа LSM так: «Достатньо, щоб першоджерело прочитав режисер чи хореограф. Це змусить те, що відбувається на сцені, бути таким, яким він хоче. Від режисера чи хореографа залежить, чи виявляться у виставі справжній Ремарк та справжній Гоголь».
У перформансі “Вій” всі рухи дуже гармонійно перетікають один в одне: від елементів сучасного балету, експериментального танцю та фізичного театру, до навіть танго Хоми з Панночкою. Також здається, я помітила і кілька натяків на народний танець. У цьому перформансі яскраво виражений підхід Раду Поклітару: поєднання західних танцювальних технік, що акцентують увагу на пластичному вираженні окремих образів, зі східними традиціями, подібними до тих, що використовуються в китайській опері, де безліч артистів на сцені створюють складні фігури. Цей балет навіть отримав премію «Київська пектораль» у номінації «За краще пластичне вирішення вистави» у 2019 році.
Особливістю перформансу також є величезний куб, який завдяки 3D-відеомеппінгу стає то клубом, то церквою, то місцем спочинку наших героїв.
Містицизм
Тут, я переконана, кожному з глядачів може вбитися в пам’ять якийсь свій символ, що вдалося помітити. Мені ж запам’ятався рух стрілок на циферблатах годинників. У перформансі чимало є рухів, що утворюють коло, також Хома малює круг довкола себе, аби захиститися від чарів, як і в однойменній повісті українського письменника. Стрілки годинника рухаються в різні сторони, часу як такого ніби не існує. Це з одного боку, додає виставі того самого містицизму, який характерний для творчості Гоголя, а з іншого, час тут рухається по колу, якісь навіть події та рухи повторюються, а сам Хома ніби перебуває між двома світами: живих і потойбіччям. Внутрішній конфлікт героя та візуальний супровід надихають на думки про швидкоплинність життя: ми вибудовуємо для себе реальність, чи почасти рухаємося за повторюваними сценаріями через можливво обмеженість своєї ж свідомості?
Здається, у перформансі «Вій» домінує емоційна компонента. Емоції беруть гору над нашим героєм так, що у вихорі танцю він, здається, дезорієнтується не тільки в часі, але й в просторі. Де він тут і зараз: де сон, а де події на яву?
Хома має чимало пристрасних сцен із різними дівчатами: це і відверті рухи у нічних фантазіях, і наполегливе загравання до своєї коханої Василини. А також спокусливі рухи з Панночкою. Відтак, перформанс складає враження досить сексуалізованого.
Містицизм тут чути і в музичному супроводі, оригінальні рішення, які Родін додав до симфонічного оркестру надають особливої магії. Також варто відзначити, що тут дуже тонко зображений потойбічний світ. Простір ніби ділять на світ живих та мертвих, на злих духів та людей. Це вдається завдяки рухам, костюмам, музиці, а також невеличким деталям, наприклад: свічкам.
Свічка в народній українській міфології це міфологема межі, яка відділяє два простори: живих та потойбіччя. Її використовують в обрядових дійствах: на хрестини, весілля, похорони, тощо.
А також завдяки образу окремої душі Хоми Брута, яка з’являється у церкві, почасти рухається із ним синхронно та повністю одягнена в біле. Білий колір у багатьох давніх культурах світу ототожнювався з потойбіччям, не чорний. В українців теж так було до прийняття християнства: на похорони одягалися в біле.
Можливо, хореограф Раду Поклітару і не намагався вкласти сюди якихось автентичних українських сенсів, а це виключно на рівні відчуттів та співпадінь.
Рухи семінаристів та взаємодія Панночки і Хоми іноди досягає якогось надекспресивного рівня авангардності. Та в цьому всьому можна і забути твір Гоголя, бо ця робота найбільше просякнута любовними перепетіями. А нагадує про Гоголівський стиль – тільки наскрізний містицизм. Він помітний і в рухах: коли Панночка причаровує Хому і керує кожним його порухом, і Пан також після смерті Панночки однією лиш рукою ніби жонглює Хомою. Та як їм це вдається?
Хомою Брутом оволодів величезний страх, і можливо, саме страх стає ключем до розуміння внутрішніх конфліктів та психологічної компоненти цього перформансу. Герої не говорять тут багато, та в другому акті Хома озвучує молитву, якою намагається себе захистити від чародійства і тут з’являється цікаве протиставлення. Хома шепочучи роздумує про те, що гірше: страх диявольський чи божий? Знаєте, він не обирає сторону Світла чи Темряви, його просто поглинає страх. Бо ж та ж сама Василина тут досить світла, Вій та Панночка – на стороні темряви. А от Хому перемагають спочатку спокуси, а далі страх. На перший погляд, можна було би подумати, що страх тут сигніфікує слабкодухість Хоми. Та чи так це насправді? Як часто ми відчуваємо страх: перед важливою подією, страх за власне життя та за своїх рідних, страх бути собою, навіть, проявлятися? Та прийняти, зрештою, свою світлу та тіньову сторони.
Другий акт перформансу може здатися навіть затягнутим, але якщо враховувати той факт, що народна оповідь та казка, стиль якої частково перейняв Гоголь для твору «Вій» містить так званий прийом ретардації, тобто якась дія повторюється тричі. І тільки на останній раз, вирішується ситуація. Тут три ночі провів Хома в церкві, на третю він гине від власного ж страху. Тож можна сказати, що цей прийом Раду Поклітару вдалося зберегти.
Втім, перформанс «Вій» від Kyiv Modern Ballet спонукає до роздумів на ключове питання: чи має бути сучасне мистецтво інтернаціональним, ба так абсолютно відірваним від реалій етнокультурних чи реалій війни, наприклад? Бо ж у повісті “Вій” Гоголя десятки разів згадується Київ, усі події відбувалися на українській землі: тут і національна страва галушки, і вишиті сорочки, і козаки, і образ справжньої української відьми. У Раду Поклітару ми бачимо цілковите переосмислення. Водночас українці мають давні автентичні музичні інструменти (нехай деякі з них і привезені в нашу країну). Де діджеріду та інше могли б цілковито замінити трембіта, дримба, басоля, бугай, тощо. Насправді вибір величезний. А також, українська міфологія багата на різні образи духів: мавки, Лісовик, Чугайстер, Водяник та ін. Складно сказати чим керувалися автори перформансу під час вибору костюмів та масок.
Та чи зобов’язані автори приносити якісь елементи української народної культури в сучасне мистецтво? Ні, напевно, навіть якщо твір, взятий за основу, базується на цьому. Це питання більш соціального та філософського характеру, а відповіді будуть у будь-якому разі вважатися суб’єктивними.
